Прочитавши новелу Василя Стефаника "Камінний хрест", О. Кобилянська писала йому: "Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сьти витесували потужною рукою пам'ятник свого народу... Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша, котру не можна забути..."

І справді, ця новела заворожує правдивим зображенням людської злиденної долі. Таке відчуття, що ти знаходишся поруч з обездоленими героями твору, переймаєшся їхніми стражданнями і болем. Мені здається, це відчувається невипадково, бо цією новелою Стефаник передав свої власні страждання від картин страшної правди. Письменник, проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, бачив опухлі од плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.

Виїжджали десятками тисяч українці, гнані нестатками і голодом, зі страхом у душі і відчували, що вже назавжди прощаються з рідною землею.

Новела "Камінний хрест" і стала тими "сльозами та кривавим криком" народу, які Стефаник передав через монолітний образ Івана Дідуха. У літературу ж вона увійшла вражаючим документом трагічної для українського народу дійсності кінця ХІХ — початку ХХ століття. Мені здається, що в образ Дідуха Стефаник саме і вклав усі ті почуття, що не давали новелісту жити, гнітили його вразливе серце і примушували братись за перо. В образі Івана розкривається письменницький задум-показ трагедії селян-емігрантів у пошуках кращої долі за океаном.

Іван Дідух залишає на полі, рясно политому його потом, пам'ятник по собі і своїй дружині. Йому ніби легше від того: не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю. Пам'ять про нього залишиться на рідній землі. Так камінний хрест переростає в образ-символ, що уособлює важку долю народу-трудівника. Він з вражаючою силою символізує пам'ятник тисячам українських селян, які так і не повернулись додому, засіваючи чужі землі своїми кістьми.

Стефаник надзвичайно переконливо переплітає трагедію Івана Дідуха з трагедією всього краю, який несе камінний хрест нестатків і відчаю. Поступово я зрозумів, у чому найголовніша сила образу Івана: в ньому втілений образ цілого народу, який прагне власним трудом заробити собі і своїй родині добробут.

Коли я читав новелу, то розумів, що селяни з відчаю шукали порятунку в еміграції. Чому ж тоді так багато болю і трагедії в рядках новели "Камінний хрест"? Тому, що це був тільки пошук порятунку, підсвідомі сподівання на краще життя. Знедолені емігранти знали, що вороття до минулого вже не буде, і з цієї хвилини рідна земля перетворилася на мачуху, бо не були її працьовиті сини господарями на ній. І тут мене вражає ще одна особливість задуму автора — показ взаємозречення. За соціальних обставин рідна земля не була годувальницею своїм дітям, і вони покидають її...

Новела звинувачує і кличе до роздумів. Знову емігранти сьогодні покидають Україну, тікаючи від безробіття, безглуздя, якого, на жаль, ще й досі досхочу в новій державі, хоч і стала вона на шлях незалежності. Знову — людські трагедії, розлуки, зневіра. Але разом з головним персонажем новели ми усвідомлюємо: чужа земля — "далека могила". Треба, долаючи труднощі, творити щастя на своїй прабатьківський землі.